УРОК

Тема. ДОКАЗИ ЕВОЛЮЦІЇ

Мета: розглянути шляхи розвитку еволюційних ідея в другій половині XIX – на початку XX століття, з’ясувати основні напрямки в біології у післядарвінівськийперіод, дати поняття про палеонтологічні, ембріологічні та порівняльно-анатомічні докази еволюції, розвивати вміння працювати з додатковою літературою, виховувати пізнавальний інтерес.

Обладнання та матеріали: ілюстрації до біогенетичного закону; приклади гомологічних і аналогічних органів, рудиментів, атавізмів, мультимедійне забезпечення, комп’ютерна програма Power Point.

Базові поняття й терміни: класичний дарвінізм, філогенез, філогенетичні ряди, дивергенція, біогенетичний закон, ембріогенез, маскування, демонстрація, мімікрія, гомологічні органи, аналогічні органи, рудименти, атавізми.

Концепція уроку: сформувати поняття про філогенез і філогене­тичні ряди, показати біогенетичний закон як підтвердження процесу еволюції, розповісти про дослідження різноманіття адаптацій; дати поняття про гомології, аналогії, рудименти й атавізми.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ЕТАП

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ І МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Запитання до учнів

Які докази еволюції були подані в роботах Ч. Дарвіна?

Що ви пам'ятаєте про індивідуальний розвиток організмів?

Сформулюйте біогенетичний закон.

Чи можна його вважати доказом еволюційного процесу?

Які ви знаєте основні рушійні сили еволюції?

Які є види боротьби за існування?

Що таке природній добір? Які є його види?

Біологічний диктант

1.   Яку освіту здобув Чарльз Дарвін?

2.    В якому році вийшла в світ головна праця Ч. Дарвіна

«Походження видів шляхом природного добору»?

3.    Скільки років тривала кругосвітня подорож Ч. Дарвіна?

4.    Основними рушійними силами еволюції за Дарвіном є…

5.    Явище суперництва у особин однієї статі називається…

6.    У процесі природного добору виживають най…організми.

7.    Найбільш жорстокою є …………… боротьба за існування.

8.    Який із різновидів природного добору сприяє прояву середнього стану ознаки?

9.    Який основний недолік еволюційної теорії Дарвіна?

10.    Яку назву в даний час має невизначена мінливість?

11.   Які ще види спадкової мінливості вам відомі?

III.     ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Розповідь учителя

Отже, дослідження Ч. Дарвіна дали поштовх до розвитку не тільки окремих біологічних наук, а і цілих напрямків у біології.

У після дарвінівський період розвиваються два основних напрямки: філогенетичний та адаптаційний.

Одним із провідних є філогенетичний напрямок. Цьому напрямку і буде присвячений наш сьогоднішній урок.

У ньому виділяють три основних піднапрямки: монофілетичний, поліфілетичний та паралелітичний.

МОНОФІЛІЯ

Вчення про походження органічного світу від єдиної предкової групи близькоспоріднених організмів. Графічно зображають у вигляді філогенетичного дерева – дендрограми. СЛАЙД

Монофілія пояснюється таким явищем як дивергенція.

Дивергенція – Це розходження ознак в організмів, що мали спільного предка (глибоководні і поверхневі риби, водні літаючі та наземні ссавці). СЛАЙД

ПОЛІФІЛІЯ

Вчення про походження органічного світу від декількох неспоріднених груп. Поліфілія пояснюється таким явищем як конвергенція.

Конвергенція – сходження ознак в організмів різних систематичних груп – (форма тіла кита, іхтіозавра і риби, ). СЛАЙД

ПАРАФІЛІЯ

Паралелізм – незалежне або паралельне виникнення схожих ознак в різних організмах на однаковій генетичній та морфологічній основі (в різних груп кистеперих риб розвивалися ознаки земноводних, схожі пристосування у парнокопитних та непарнокопитних). СЛАЙД

Засновником філогенетичного напрямку був німецький біолог – Ернест Геккель який вперше запропонував для вивчення філогенезу певних груп організмів метод потрійного паралелізму – зіставлення даних палеонтології, ембріології і порівняльної анатомії.

З часом дані цих наук почали називати ДОКАЗАМИ ЕВОЛЮЦІЇ.

ПАЛЕОНТОЛОГІЧНІ

До палеонтологічних доказів еволюції відносять :

Викопні перехідні форми,

Палеонтологічні ряди;

Релікти.

Викопні перехідні форми

Форми організмів, що поєднують ознаки більш древніх і молодих груп.

a)   Терапсиди звірозубі ящурі (плазуни і ссавці), СЛАЙД

b)   Археоптерикси першоптахи (плазуни і птахи), СЛАЙД

c)   Стегоцефали перші земноводні (земноводні і риби), СЛАЙД

d)   Псилофіти (водорості і вищі рослини), СЛАЙД

e)   Євгленові перехідна форма між рослинами та тваринами.

Завдяки цьому викопні і сучасні форми були зв’язані в єдиний філогенетичний ряд (коні) Ковалевський В.О.

Палеонтологічні ряди

Ряди викопних форм, зв'язані один з одним в процесі еволюції, що відображають хід філогенезу.

Одним з найбільш детально вивчених палеонтологічних рядів є ряд конячих досліджений засновника еволюційної палеонтології Володимиром Онуфрієвичем Ковалевським. СЛАЙД

По числу знайдених проміжних ланок такий ряд може бути більш менш детальним, але у всіх випадках це має бути саме ряд форм, близьких не лише ОСНОВНИМИ, але і ДРУГОРЯДНИМИ деталями будови і, генеалогічно зв'язаних один з одним в процесі еволюції.

На цьому прикладі видно поступовість процесу еволюції, як викопні форми, що змінюють один одного, набували всієї більшої схожості з сучасними (еогіпус – орогіпус – епігіпус – мезогіпус – міогіпус – парагіпус – мерігіпус – пілогіпус – плезіпус - егус). СЛАЙД

Еволюція конячих переважно відбувалася на території Америки звідки поширилася до Євразії. З часом на Американському континенті конячі повністю вимерли, а в Євразії збереглися і з часом знов потратили на свою прабатьківщину де і поширилися.

Еволюція конячих йшла шляхом редукції числа пальців на кінцівках, збільшенням загальних розмірів тварин, перебудовою зубного апарату та всієї травної системи при переході від деревоїдності до травоїдності.

Релікти.

Релікти — окремі види або невеликі групи видів які характерних для давно вимерлих груп минулих епох.

Серед тварин однієї з найбільш яскравих реліктових форм є, ГАТЕРІЯ — єдиний представник цілого підкласу рептилій.

У ній відбиті ознаки рептилій, що жили на Землі десятки мільйонів років назад, — в Мезозої.

 Гаттерія живе в глибоких норах на островах (Нова Зеландія).

Інший відомий релікт — КИСТЕПЕРА РИБА ЛАТИМЕРІЯ, що збереглася, з девону в глибоководних ділянках прибережних вод Східної Африки. СЛАЙД

Серед рослин реліктом може вважатися ГІНКГО, нині поширене в Китаї і Японії лише як декоративна рослина. СЛАЙД Будова цієї рослини дає нам уявлення про деревні форми, вимерлі в юрському періоді.

ЕМБРІОЛОГІЧНІ

Ембріологія має в своєму розпорядженні два головні методи вивчення еволюційного процесу:

·                                     виявленням зародкової схожості і

·                                     вивченням рекапітуляції – біогенетичний закон Геккеля Мюллера.

Виявлення зародкової схожості.

У 1828 році. видатний російський натураліст Карл Максимович Бер сформулював «Закон зародкової схожості»: СЛАЙД

ЗАКОН ЗАРОДКОВОЇ СХОЖОСТІ

На ранніх стадіях онтогенезу організми подібні з відповідними стадіями розвитку предкових та родинних форм.

Наприклад, на ранніх стадіях розвитку ембріони хребетних не відрізняються один від одного.

Лише на середніх стадіях розвитку в порівнюваному ряду у зародків з'являються особливості, характерні для риб і амфібій; на її пізніших стадіях — особливості рептилій, птахів і ссавців.

Принцип рекапітуляції (Біогенетичний закон)

Чи можна на основі вивчення зародків тварин отримувати дані про еволюцію органічного світу?. СЛАЙД

Всі багатоклітинні організми проходять в розвитку одноклітинну стадію, що вказує на походження багатоклітинних від одноклітинних.

Вони проходять також стадію одношарової «кулі» — їй відповідає будова деяких сучасних простих організмів (наприклад, вольвоксу).

Наступна стадія розвитку тварин — зазвичай двошаровий мішок, або «куля», цій стадії онтогенезу відповідає будова сучасних кишковопорожнинних (наприклад, гідри).

У всіх хребетних тварин на певній стадії розвитку існує хорда (спинна струна); ймовірно, у предків хребетних хорда існувала все життя.

Будова личинкових форм не зрідка дозволяє встановлювати родинні зв'язки дорослих організмів, що деколи невпізнанно розрізняються.

 Пуголовок земноводного в багатьох ознаках нагадує риб (зябра, бічна лінія, одне коло кровообігу, двокамерне серце).

Яскравим прикладом, що підтверджує біогенетичний зал є заклажка зябрових щілин у зародків усіх хребетних, що підтверджує їх походження від риб і поступове їх зникнення в процесі онтогенезу.

Отже:

Онтогенез (індивідуальний розвиток організму) коротко і стисло повторює філогенез (історичний розвиток) своєї групи. Або ОНТОГЕНЕЗ КОРОТКО І СТИСЛО РЕКАПІТУЛЮЄ ФІЛОГЕНЕЗ

ПОРІВНЯЛЬНО АНАТОМІЧНИЙ

а) ГОМОЛОГІЇ – органи, що мають однакове походження, схожу будову незалежно від виконуваних функцій. СЛАЙД Виникають внаслідок дивергенції або паралелізму (вуса гороху, колючки кактуса, голки барбарису, голки сосни – це видозмінені листки; передні кінцівки ссавців, ласти кита і крило птаха; отруйні залози змій і слинні залози; молочні залози і потові).

Гомологічні органи поділяють на 3 різновиди.

ГОМОТИПІЇ – органи подібного плану, що протиставлені один одному дзеркально (праві і ліві парні органи НИРКИ, ЛЕГЕНІ, ОЧІ, ПЕРЕДНІ І ЗАДНІ КІНЦІВКИ.). Іноді ці органи можуть бути і не симетричними.

ГОМОДИНАМІЇ – гомологічні органи, що розташовані вздовж осі тіла у певному порядку (ХРЕБЦІ ХРЕБТА, РЕБРА, НІЖКИ РАКОПОДІБНИХ).

 ГОМОНОМІЇ – подібні органи, що розташовані в поперечній осі (ПАЛЬЦІ РУК, НІГ, ЩУПАЛЬЦЯ).

б) АНАЛОГІЇ – органи, що виконують схожі функції, але мають різне походження. Виникають внаслідок конвергенції (ХВІСТ РИБИ І ДЕЛЬФІНА, ЛУСКА РИБИ І ЯЩІРКИ, вуса гороху і суниц, бивні слона (різці) і бивні моржа (ікла) , крило метелика і птаха. СЛАЙД

У будові практично будь-якого організму можна знайти органи, що порівняно недорозвинені і втратили минуле основне значення в процесі філогенезу; такі органи або структури називаються рудиментарними.

в) РУДИМЕНТИ – недорозвинені ознаки властиві далеким предкам, що втратили свою функцію (куприк, апендикс, третя повіка, ВУШНІ М’ЯЗИ, ПІДШКІРНІ М’ЯЗИ, ТРЕТІ КУТНІ ЗУБИ). Всього в людини є до 90 рудиментів. СЛАЙД

Інколи рудиментарні органи можуть досягати (у ДЕЯКИХ особин усередині виду) таких значних розмірів, що нагадують особливості будови попередніх форм. їх називаються атавістичними.

г) АТАВІЗМИ – несподівана поява ознак характерних для далеких предків (хвостатість, волосатість, багатососковість). СЛАЙД

Відмінність рудиментів від атавізмів:

а) рудименти є у всіх особин виду, а атавізми — лише у не багатьох;

б) рудименти несуть певну функцію, а атавізми (всі без виключення) не несуть яких-небудь функцій.

IV.     УЗАГАЛЬНЕННЯ, СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ ТА ВМІНЬ УЧНІВ

Бесіда

·  Чим філогенез відрізняється від онтогенезу?

·  Як називається явище розбіжності ознак у нащадків у результаті пристосувань до різних умов існування?

·  Про що свідчить наявність однакових початкових фаз ембріогенезу в багатоклітинних тварин?

·  Які органи називають гомологічними?

Самостійна робота учнів

Дати відповіді на запитання

·  Чим аналогічні органи відрізняються від гомологічних?

·  Наведіть приклади атавізмів.

·  Як називаються органи, що втратили свої функції протягом філогенезу?

·  З яких причин може виникати дивергенція і конвергенція?

   

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1)    Вивчити матеріал підручника 

2)    Дати відповіді на запитання підручника 

VI. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Урок 16

Практична робота № 7

Тема роботи. Аналіз співвідношень природних і антропогенних угідь

своєї області, адміністративного району й порівняння їх з оптимальними

показниками.

Мета роботи: провести аналіз співвідношень природних і антропогенних угідь своєї області, адміністративного району й порівняти їх з оптимальними показниками.

Обладнання й матеріали: картки для практичної роботи з даними щодо співвідношень природних і антропогенних угідь своєї області й адміністратив­ного району, таблиця або слайд презентації з указаними оптимальними спів­відношеннями природних і антропогенних угідь для певного регіону, робочий зошит.

Хід роботи

1.  Використовуючи картку для практичної роботи, розглянути співвідношення природних і антропогенних угідь своєї області й визначити ступінь його відмінності від оптимальних показників для певного регіону.

2. Використовуючи картку для практичної роботи, розглянути співвідношен­ня природних і антропогенних угідь свого адміністративного району й ви­значити ступінь його відмінності від оптимальних показників для певного регіону.

3. Зробити висновки, в яких запропонувати можливі шляхи оптимізації спів­відношення природних і антропогенних угідь для певного регіону.

Урок № 15.

Тема уроку: Категорія «оптимізація». Критерії та пріоритети ландшафтно-екологічної оптимізації території. Ієрархія цілей організації. Найвищий пріоритет природоохоронної та антропоекологічної функції. Оптимізація «природного каркасу» території. Оптимальне співвідношення природних та господарських угідь. Нормування антропогенних навантажень.

Цілі уроку: ознайомити учнів з категорією «оптимізація», з оптимальним співвідношенням природних і господарських угідь, розглянути осо­бливості обґрунтування територіальної структури природних угідь і нормування антропогенних навантажень розглянути критерії та пріоритети ландшафтно-екологічної оптимізації території; розвивати вмін­ня виокремлювати головне, істотне; виховувати волю й наполегливість у навчанні; розвивати навички порівняльного аналізу; виховувати любов до рідного краю.

Обладнання й матеріали: таблиці або слайди презентації із зображенням

природних територій з різним ступенем антропо­генного навантаження.

                                   ХІД УРОКУ

I.     Організаційний етап

II.    Актуалізація опорних знань і мотивація навчальної діяльності учнів

1.  Чому треба зберігати біорізноманіття?

2.Які природоохоронні території є в Україні?

3.Чи відрізняються між собою природні й агроландшафти?

4.Яку частину території України, на вашу думку, доцільно використовувати як агроландшафти?

III.    Вивчення нового матеріалу

1.  Категорія «оптимізація». Критерії та пріоритети ландшафтно-екологічної оптимізації території

Ландшафт — це природно-територіальні комплекси (ПТК) з одним геоло­гічним фундаментом і близьким генетичним типом рельєфу. Під агроландшафтами слід розуміти природно-господарські територіальні системи сільськогос­подарського призначення, які складаються з географічної оболонки, що, у свою чергу, є сукупністю природних елементів із різним ступенем антропогенного навантаження, у тому числі з різною структурою сільськогосподарських угідь.

Організація землеробства з урахуванням особливостей природних агроланд-шафтів (на ландшафтній основі) передбачає чітке уявлення про природні й ан­тропогенні ресурси території. Для відновлення родючості середньо- та сильно-еродованих ґрунтів доцільно вивести їх із ріллі з подальшим використанням під природні угіддя, у тому числі водоохоронні та рекреаційні зони, розширен­ня заповідних територій різного адміністративного підпорядкування, заліснен­ня й залуження.

Таким чином, за рахунок виведення з обробітку середньо- й сильноеродова-них ґрунтів є можливість без зниження продуктивності агроекосистем суттєво поліпшити структуру агроландшафту, посилити процеси саморегуляції й акти­візувати внутрішні резерви агроландшафту, що сприятиме досягненню еколо­гічної рівноваги.

Принципово важливим є не лише визначення оптимального співвідношен­ня угідь, але й мінімально необхідної площі індивідуального природного біоце­нозу, а також оптимальної структури їх розміщення на території агроландшаф­ту. У разі оптимального розміщення ділянок із природною рослинністю можна за їхньої загальної меншої площі досягти більшого природоохоронного ефекту, ніж за необгрунтованого розміщення таких ділянок, навіть за умови, що вони займають значно більші площі в агроландшафтах.

Проблема оптимального співвідношення природних і господарських угідь включас три важливі завдання: 1) визначення оптимального співвідношення угідь; 2) встановлення мінімально необхідної площі окремої ділянки з природ­ною рослинністю; 3) планування оптимальної екологічно безпечної територі­альної структури угідь.

З метою створення ґрунтоводоохороних агроландшафтів високого ступеня саморегуляції з мінімальними витратами енергії та ресурсів, необхідно здій­снювати контурно-смугову організацію території кожного суб'єкта землекорис­тування, у тому числі й під час паювання, в інтересах, насамперед, збереження природоохоронного каркасу ландшафту як основи сталого розвитку агросфери, поліпшення умов життя людини.

До екологічно стійких чинників в агроландшафтах належать:

•    оптимізащя водного режиму, підвищення коефіцієнта використання опа­дів, зарегулювання поверхневого стоку;

•    захист ґрунтів від ерозії та деградації, збереження і відтворення їхніх ко­рисних властивостей;

•    створення життєвого простору для дикої флори й фауни;

•    підтримання біорізноманіття, у тому числі збереженням генофонду запилювачів та ентомофагів.

До екологічно нестійких чинників належать:

•    висока розораність території, особливо в умовах складного рельєфу, зокре­
ма водозборів малих річок;

•    створення на схилових площах рівнинної прямолінійної організації тери­торії;

•    ерозійні процеси, що перевищують регіональні допустимі норми;

•    розораність схилів, що прилягають до гідрографічної мережі, природних водостоків і зарегульованих улоговин;

•    забрудненість ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії та залишками агрохімікатів, іншими хімічними реагентами;

•    негативний баланс органічної речовини й біогенних елементів у агроекосистемах.

2.   Ієрархія цілей організації. Найвищий пріоритет природоохоронної та антропоекологічної функції. Оптимізація «природного каркасу» території.

Оптимізація геосистем — це дії, спрямовані на переведення геосистем у стани, у яких вони здатні максимально ефективно виконувати задані функції, не зазнаючи при цьому небажаних змін протягом невизначено тривалого часу.

Геосистему можна оптимізувати в різних напрямах — до максимально ефективного виконання нею деякої виробничої функції (наприклад, аграрної), максимізації її пейзажної привабливості, максимального збереження та відтво­рення первісного природного стану тощо. Нерідко ці напрями (цільові функції оптимізації) перебувають у протиріччі між собою або ж повністю несумісні (як, наприклад, виробнича, гірничовидобувна та заповідна). Тому першим етапом оптимізації геосистем є визначення ландшафтно-екологічних пріоритетів роз­витку регіону. Воно полягає в ранжуванні видів функцій у порядку їх значу­щості для певного регіону з урахуванням сучасної екологічної ситуації в ньому, специфіки його ролі в масштабі держави (спеціалізація у виробничому комп­лексі) та вищих одиниць ландшафтно-екологічного районування (унікальність природних умов, ступінь збереженості природних ландшафтів), загальних тен­денцій і потреб соціально-економічного розвитку.

За ступенем значущості окремих функцій регіони можуть суттєво розрізня­тися, проте в сучасних умовах для них усіх найвищий пріоритет мають антропо-екологічні функції (забезпечення й відтворення умов середовища, за яких немає загрози для здоров'я та самопочуття людини) і природоохоронні (збереження «живої» природи, стійкість антропізованих геосистем до процесів деградації — ерозії, засолення, дегуміфікації тощо). У разі оптимізації геосистем будь-якого регіону саме ці функції мають бути цільовими, тобто заходи, що плануються, мають бути орієнтовані насамперед на забезпечення здорового середовища існу­вання людини та виключення екологічних ризиків і конфліктних ситуацій між господарською функцією геосистеми та її природними особливостями.

У разі дотримання цих умов пріоритет другого порядку слід визнати за функцією, відповідно до якої геосистема має найвищий природний потенціал. За однаково сприятливих природних умов для виконання декількох функцій пріоритет слід віддати тій з них, яка пов'язана з меншим екологічним ризиком або надто важлива з економічної точки зору. Наприклад, для геосистеми, яка має високий агропотенціал і багаті ресурси горючих копалин, пріоритетною буде гірничовидобувна функція. Оптимізація організації території виходить з визначених для неї ландшафтно-екологічних пріоритетів. Визнаючи при­родоохоронну функцію за пріоритетну для будь-якого регіону, під час його ландшафтно-екологічної оптимізації першочерговим завданням є визначення оптимального співвідношення природних і господарських угідь. З ландшафтно-екологічних позицій слід визначити не тільки оптимальне співвідношення угідь, але й мінімально необхідну площу окремої ділянки природної рослинності (біо-центру) та оптимальну структуру їх розміщення по території. Таким чином, проблема оптимальної організації природного каркасу ландшафту включає три важливі завдання: виявити оптимальне процентне співвідношення природних і господарських угідь; визначити мінімально необхідну площу окремого біоцен-тру; спланувати оптимальну біоцентрично-мережеву ландшафтну систему.

3.   Оптимальне співвідношення природних та господарських угідь. Нормування антропогенних навантажень.

Основним критерієм оптимального співвідношення сільськогосподарських угідь у ландшафтах є висока продуктивність агроценозів за мінімальних витрат матеріально-енергетичних ресурсів, попередження ерозійних процесів і забруд­нення ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії.

Найбільш ефективно на формування екологічно сталих ландшафтів вплива­ють захисні лісосмуги, особливо сполучені з природними лісами. Вони покра­щують розподіл опадів на полях, зменшують поверхневий стік талих і зливових вод, сприяють зниженню інтенсивності водної ерозії та дефляції.

Крім лісових насаджень, для комплексної екологізації агроландшафтів ве­лике значення мають трав'янисті ценози (сіножаті, луки, пасовища). Чергу­вання розораних і нерозораних смуг або окремих ділянок дає змогу попередити ерозію ґрунту, покращити екологічний стан території.

Визначення оптимального співвідношення площ природних і господарських угідь

Оскільки основний негативний наслідок зведення лісів і розорання степів — інтенсифікація ерозійних процесів, необхідну лісистість («цілинність») тери­торії можна розрахувати, виходячи з кореляційної залежності між лісистістю й коефіцієнтом стоку. Визначивши значення коефіцієнта стоку, за якого лімі­тується ерозія (воно близьке до 10—15 %), отримаємо, що для досягнення та­ких значень стоку в степу лісистість має становити 10 % , а в лісостепу — 15 %. В. В. Докучаєв та П. О. Тутковський вважали, що в степу лісистість має станови­ти 10-20 %, а зараз лісистість степу України становить 2,0-2,8 %. Оптимальну лісистість можна орієнтовно визначити також за максимального за величиною приросту підземного стоку в складі водного балансу. З досвіду його визначен­ня видно, що в Межах України величини оптимальної лісистості зменшуються з північного заходу та півночі на південний схід і південь від 39-40 до 16-17 %. Для зони мішаних лісів оптимальна лісистість становить 23-40 %, лісостепу — 17-23 %, степу — 15-17 %.

Мінімальний розмір біоцентру можна встановити з біоекологічної, фізико-географічної й агроекологічної точок зору. З біоекологічних позицій, опти­мальна площа біоцентру має бути такою, щоб забезпечувалось ефективне самовідтворення популяцій і гарантувалось їх існування протягом невизначено тривалого часу. За даними європейських ландшафтних екологів, для багатьох типів рослинності такою площею є 200 м². Цю величину орієнтовно можна при­йняти за мінімально необхідну площу окремого біоцентру. Проте стійкість по­пуляційної структури угруповань таких ареалів мала й завжди є високий ризик їх деградації.

IV.         Узагальнення, систематизація і контроль знань і вмінь учнів

1.           Що таке ландшафт?

2.           Чому землеробство слід організовувати з урахуванням особливостей при­
родних ландшафтів?

3.     Чому бажано мати в структурі агроландшафту природні біогеоценози?

4.           Що відбувається на першому етапі оптимізації?

5.     Які функції ландшафту є пріоритетними під час проведення оптимізації?

6.     Які завдання включає проблема оптимальної організації природного карка­
су ландшафту?

V. Домашнє завдання